Читать онлайн книгу "Надія. Гонконґ. Катарсис"

Надiя. Гонконг. Катарсис
Галина Вiкторiвна Горицька


Жiноча проза
Один iз головних героiв роману «Надiя. Гонконг. Катарсис» – мiсто. І невiдомо, чи могла б взагалi статися ця iсторiя поза Гонконгом. Імовiрно. Напевно вiдомо тiльки одне – ця iсторiя вiдбуваеться поза межами звичноi нам лiнiйностi часу. Це роман про чоловiка i жiнку, котрi зустрiчаються в Гонконзi через багато рокiв i не пам’ятають одне одного. Вони iснують у паралельних вимiрах i тiльки непевнiсть цих вимiрiв i iхнiх хитких рамок дозволяе iм зустрiтися. Бо у цьому свiтi все можливо…





Галина Горицька

Надiя. Гонконг. Катарсис



© Г. В. Горицька, 2019

© Т. О. Калюжна, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019




Strive to live[1 - Напис на плакатах перед будмайданчиками Гонконгу: «Прагнути кращого життя».]


Гонг-Конг – то не Китай зовсiм. Однак Китай, звiсно. Хоча як: китайцям треба купувати вiзи, щоб потрапити сюди як простим смертним. Проте китайцi себе анi смертними, анi простими аж нiяк не вважають, стоячи в черзi, щоб пiднятися на 632-метрову Шанхайську вежу, завдовжки iз саму вежу. І байдуже, що за вiсiм годин у середньому, доки стоiте в черзi туди й назад, уверх на лiфтi й вниз на ньому ж, рiдненькому, вам вiддавлять ноги, натовчуть зiпрiлi вiд спеки боки, i ви вже не усвiдомлюватимете, на якому ви свiтi – орiентовно десь посерединi мiж вежею та потойбiччям пекла. Байдуже, що на вулицях тхне помиями з легкими домiшками соевого соусу, такого всюдисущого, що пiсля кiлькох днiв у Пiднебеснiй ви не лише пiсятимете ним, а й какатимете, здаеться, також чистим соевим соусом. Хоч берiть i продавайте в ресторани. Байдуже… Все одно кожен китаець ще пiд час знайомства неодмiнно розповiсть про свiй родовiд вiд Ісуса Христа та його апостолiв. Хоча нi… Вибачайте. Коли народилися пращури вашого знайомого китайця, Христом ще й не пахло, адже вони – найдавнiший народ у свiтi, iм тисячi й тисячi рокiв. Дивовижно, що вони так чудово збереглися i розплодилися на своему соевому соусi та м’ясi, смаженому в цукрi. Посеред труб прогресу та ресторанного сигаретного диму, що висить завiсою, як у якiйсь iнститутськiй курилцi, бо смалити можна всюди. Байдуже…


* * *

«Поiхали подивимося Шанхайську вежу», – запропонував Женя, побачивши по телiку, як ii вiдкривають для туристичних вiдвiдин з усiма урочистостями. Аня саме мила посуд й, отримавши таку заманливу пропозицiю, вiдразу погодилася. Вiдверто кажучи, iй було цiлковито наплювати на Шанхайську вежу/Шанхай/Китай з усiма китайцями разом узятими. Однак вона мала певнi плани на Женю, бiологiчний годинник пришвидшився, посилаючи Анi гормони, що викликали в нiй бажання одружитися. А перша спiльна подорож – то вже щось… «Щось таке серйозне», – розмiрковувала дiвчина, складаючи валiзу.

Навколо Анi бiгала ii стурбована мама, раз за разом перехрещуючи Анну зi спини, аби та не бачила. В перший раз вона вiдправляла свою едину кровиночку в закордонну подорож та ще й у таку далеку… Що Аня iде не сама, ii анiскiлечки не тривожило, навпаки, мати сприймала цю спiльну поiздку майже як заручини своеi дочки та ii однокурсника Женi. У iхнiй родинi було заведено брати шлюб рано й народжувати рано. Анiна мама взагалi пiдозрювала, що дочка вже може бути вагiтною, i вона з цiкавiстю поглядала на ii живiт: «Коли проявиться?», нiби вiн вiдразу виросте, як кавун, прямо на ii очах.


* * *

Усе почалося тут, у Cянган теб’е сiнчженцюй, у Сянганi[2 - Кит. – порт пахощiв.], в Гонконзi по-нашому. І треба зазначити, що iснуе величезна рiзниця мiж японським мiстом, китайським Сянганом i експатським (у переважнiй бiльшостi – англiйським) Гонконгом.

Величний китайський народ у силу своеi кiлькостi й iсторично укорiненого землеробства не володiе витонченiстю, i е певнi винятки, котрi тiльки пiдтверджують правило, – все загалом банально й подiбно. Навiть iхнi лиця… (Хоча заради справедливостi треба зазначити, що китайцi також не розрiзняють наших лиць, як ми – iхнiх.) Постiйно та всюди затори, перенаселення, черги, черги, черги… Черги за всiм, що так чи iнакше мае попит. Меншi та бiльшi черги, тягучки, залюдненiсть… Пiсля восьмигодинноi епопеi iз Шанхайською вежею (акурат тривалiстю в мiжконтинентальний перелiт у Шанхай iз Киева) Женя присiв навпочiпки, як справдешнiй ЗеКа, i машинально вимовив:

– Завтра iдемо в Гонконг, гаразд? Бо я вже не витримую цi всi шанхайськi штуки!

– Гаразд… – промимрила Аня, стан якоi був не набагато кращим, нiж Женiн.

Вони йшли на ватних вiд утоми ногах позаочi, трохи далi вiд туристичноi принади, чимдалi… І з цiею дистанцiею збiльшувалися iхнi душевнi й фiзичнi сили.

– Треба повечеряти десь… десь поблизу, – мовила дiвчина, ще й не пiдозрюючи, якою це стане проблемою для них найближчих кiлька днiв, доки вони осягатимуть таемницi Азii.


* * *

Було далеко за пiвнiч, коли вони жадiбно поiдали плавлений сирок у своему номерi, який завбачливо поклала в багаж Анiна мама. З айпада гримiли пiснi Вакарчука, що вимовляв так шепеляво й манiрно, що Аня мимоволi сказала: «Треба в Париж було замiсть Шанхая» i злякалася цих своiх слiв. Женя завжди був самовпевненим i не терпiв нарiкань. Якось на сiмейному святкуваннi його мама делiкатно натякнула дiвчинi, що ii присутнiсть коло «мого Женiчки» зумовлена тiльки лагiдною вдачею. Іншими словами, тим, що в народi називають поступливiстю. Бо ж «жiнка в усьому мае коритися чоловiковi», як колись наказувала Аннi бабуся в селi, ополiскуючи ii м’яке волоссячко травами у великому чанi. Анна зовсiм не розумiла – чому? Чому вона мае коритися в усьому чоловiковi? Невже тому, що в нього в штанах е прутень, який одним махом залiковуе до когорти найкращих представникiв людського племенi? Бо це вони, членоноси, прутне-володарi й банановласники розпочинали вiйськовi конфлiкти, були писемними, володарювали й вирiшували все. Так у свiтi повелося. І тут, як iз Китаем, виняток, як-то амазонки, княгиня Ольга, Анна Ярославна, Марiя Стюарт тiльки пiдтверджували правило… Однак Аня розумiла iнше, благо була вже досить дорослою: не треба суперечити коханому – простiше погодитися, нiж доводити, що вiн не мае рацii.

Аня з острахом подивилась на Женю. Що вiн вiдкаже на таку ремарку iй, невдячнiй, яку й так задарма взяв у Китай? На щастя, Женя не почув ii, бо спав i бачив сьомi сни, не випускаючи з долонь недоiдений плавлений сирок. Дiвчина намагалася делiкатно недоiдок у нього вiдiбрати, бо в той момент то був надзвичайний делiкатес. Єдина iстiвна рiч у готельному номерi, крiм якихось солодких м’ясних чипсiв iз холодильника, котрi навiть дуже голодною Аня вiдмовлялася iсти. Втiм, Женя затято учепився в сирок, i Аня так i лягла спати, не отримавши добавку на вечерю.


* * *

Наступного ранку Женя фрондерно гундосив собi пiд нiс: «Не розумiю, як можна зачиняти всi заклади громадського харчування до опiвночi», маючи на увазi Шанхай. Аня, красива, в червонiй блузi, була такою втомленою пiсля чергового перельоту, що не бачила анi краси хмарочосiв, анi китайського моря, котре де-не-де проглядало з вiкна метро, що мчало iх до Гонконгу[3 - Ідеться про аеропорт-експрес, який курсуе мiж аеропортом Гонконгу й однiею з центральних станцiй метро зi швидкiстю 130 км/год.]. Десинхроноз був нестерпним, як шизофренiчне марево. В ii головi збiглося вчорашне минуле й сьогоднiшне завтра. Вона не розумiла, де вона, коли просиналася вiд хвилинноi дрiмоти, доки iхала в експресi.

У своiх роздумах i навiть тепер – у своему напiвмареннi iз Женею пiд боком Аня завжди думала про себе в однинi. Так, то вона iхала. Нiколи не iснуе «iх», завжди е вона i вiн. Завжди е два рiзних iндивiди, що стають одним цiлим, тiльки кохаючись. І тут також варто розрiзняти: кохаючись/займаючись сексом/трахаючись/злягаючись. Так ось, що б вони самi про процес не думали та як би його не називали, лише по-справжньому кохаючись, вони стають одним цiлим.

Аня остаточно прокинулася у вагонi аероекспреса i ледь встигла вибiгти, коли побачила, як Женя знiмае iхнiй багаж iз полицi й виносить на платформу.

– Швидше-швидше.

– Та я стараюся.


* * *

Унизу, де запах асфальту перемiшувався з пахощами свiжоi i несвiжоi iжi, де сигналили клаксони, нявкотiли кiшки на сходах гомеопатичних аптек, що нагадували комори знахаря, опинилися цi двое. І якщо не задирати голову й не бачити тих хмарочосiв, тих бетонно-металевих i ледь трiшечки скляних велетнiв, яким насправдi належить Гонконг, то здаеться, нiби Китай тривае. Пихатий, нестерпно смердючий i спекотно-вологий Китай. Однак так здаеться всього одну мить, першу мить на вулицях Гонконгу, доки не бачиш привiтних, рiзнонацiональних громадян цього особливого адмiнiстративного району в складi Китайськоi Народноi Республiки, якi кров’ю течуть артерiями-вулицями мiста.

Адже громадяни – то кров особливого органiзму, яке називаеться «мiстом». Жителi створюють характерний флер навколо середовища свого проживання. Жiнки й чоловiки, якi поспiшають на роботу вранцi, iхнi дiти та няньочки, гуляючи з малими жителями, пекарi, продавцi, водii двоповерхових монстрiв-автобусiв по вузьких вулицях, накачанi засмаглi рятiвники мiських пляжiв, садiвники, що двiчi на день поливають тропiчнi цикаси й пальми в мiських парках, аби там могли гуляти няньочки з маленькими гонконжцями… Коло замикаеться.

Аня якось вiдразу вiдчула круговерть i таемну магiчнiсть життя в мiстi: динамiзм i циклiчнiсть, невмирущий оптимiзм i рацiоналiзм, де кожен квадратний метр являе собою i надбання мiста, i можливiсть застосування в громадських цiлях i перспективу майбутнього розвитку й трансформацii. Тридцять шiсть зi ста найвищих житлових будiвель свiту зведено в Гонконзi.

«Тисяча двiстi двадцять три гонконгiвських хмарочоси – це тобi не жалюгiднi сiм-вiсiм на набережнiй Шанхаю», – мовив Женя, нiби читаючи Анiни думки. Вона раптом усвiдомила (i байдуже про кохання/злягання), що по-справжньому кохае цього непоступливого парубка, й взяла його за руку. Той у вiдповiдь стиснув Анiну долоню. Попри все вони були на однiй хвилi. Дiвчина пiдняла голову й побачила високо-високо справжнiй Гонконг, який ширяв у хмарах, чухаючи iх своiми спорудами-хмарочосами. Десь там, високо-високо (ну десь приблизно на рiвнi сорокового поверху) пролiтала чайка Джонатана Лiвiнгстона, кайфуючи вiд того, що знаходиться помiж гонконгiвських висоток.


* * *

Гонконг мае свою iерархiю i стратифiкацiю. Називайте, як хочете. Чим вище – тим краще. Тут навiть пiшохiднi вулицi, подекуди, пiднято, як висячi сади Семiрамiди – на пiдвiснi проходи мiж станцiями метро та молами. На них вiдсутнi свiтлофори й магазини – дуже зручно. Тут можна залiзти в паперову коробку, поставлену на асфальт, i вiдпочити. До речi, деякi гонконжцi так i роблять.

Бiльшiсть iз них живе або працюе вище за чотирнадцятий поверх. Мiсту нема куди розширятися, середня вiдстань вiд узбережжя до крутих схилiв становить усього пiвтора кiлометра, а отже – чим вище, тим кращий огляд. Чим вище, тим ближче до Бога, Будди, наприклад, або – антибога (е й таке, як антисушi): i даосизм, i конфуцiанство не е релiгiями, а – ученнями, тож пам’ятайте про це, вiдвiдуючи iхнi храми. Наприклад, е даоський храм у Гонконзi – Вонг Тай Син, куди приходять як китайськi атеiсти – конфуцiанцi, так i буддисти. Чи не дивовижно? Ви бачили колись, щоб християни молилися з мусульманами в одному храмi? В питаннях релiгii хтось скаже, що китайцi дуже просунутi, а iншi заперечать – нiгiлiсти. Бо кому ще буде байдуже, де молитися? З конфуцiанцями, даосистами – один чорт. Матерiалiсти. Прагматики. І до того ж невиправнi мiстики й фаталiсти – ось, хто вони.

Чим вище ви знаходитеся, тим же краще для вас, бо зверху i повiтря чистiше, i до Бога ближче. А ще бiльше видно океану, сушi, вкритоi хмарочосами, зелених пагорбiв, у вiтах дерев котрих спiвають райськi птахи. Здаеться, ось-ось вискочить Мулан з-за дерев i пiдморгне вузькими усмiхненими очиськами, нiби насмiхаючись над вами, бiлими мiстерами, що приiхали нiзвiдки подивитися на неi, володарку Всесвiту, що мае чудернацьку назву «Гонконг». Пролетить дiснеiвський Аладiн на килимi, майже торкаючись двоповерхового трамвайчика, що курсуе в самому центрi острова. Вiн буде тiкати вiд переслiдувань роботiв-трансформерiв, що невiдомо чого з’iлися на нього й летять слiдом. Саме так… Тут перемiшано все: i попкорновi казки Америки, i техногеннiсть надсучасних мiфiв про машини, що розмовляють i вiдчувають i, звiсно ж, легенди Китаю, з драконами та воiнами, нефритовими Буддами та мiдними дзвiночками «на дощову погоду». Все казково, яскраво, швидко й непередбачувано. Такий вiн, Гонконг.

І знову iжа… Їжа, дах над головою – то основоположнi людськi потреби. І ви зрозумiете це саме тут, де iжi у звичному розумiннi цього поняття для вас не знайдете. Звичайно, готель заброньовано – благо, тут е мiжнароднi мережi, як-от «Марiотт», «Бест Вестерн» й iншi. І щодо даху вам не треба хвилюватися. Однак, що робити, коли ви не знаете, де повечеряти й, дезорiентованi пiсля перельоту, з жахом плутаете гомеопатичнi крамницi з пантами оленiв i нiгтями лемурiв iз супермаркетами?


* * *

Уже оселившись у готелi пiсля перельоту, Аня зняла машинально свою червону блузу, котра iй дуже пасувала. Вона так i не дочекалася комплiментiв вiд Женi й мала всього одне бажання: просто пiти повечеряти. Однак, коли прийняла душ i роззирнулася навсiбiч, оцiнивши розмiри номера, це бажання саме собою вiдпало. Їхня комiрчина, чотирнадцяти метрiв квадратних, ледь умiщала лiжко й те, що можна було назвати ванною кiмнатою. Аня боялася доторкнутися до розсувних дверей вбиральнi, очiкуючи на найгiрше: що тiеi взагалi немае, i на якусь секунду нерiшуче застигла перед ними, коли випадково пiдслухала телефонну розмову коханого: «Мамо, я все зробив, як ти i просила. Так, так, не хвилюйся, вони нiчого не запiдозрили. Ми швидко виiхали iз Шанхая. Грошi в мене. Аня? А що вона? Надiйне прикриття, так. Нас без перешкод пустили в мiсто, я ж кажу! Не хвилюйся…»

Аня не зрозумiла… Кого пустили? І чому мали бути перешкоди? Вона обережно зайшла у ванну кiмнату й причаiлася, як маленький наляканий звiр. Але довго розмiрковувати над почутим iй не довелося:

– Аню? Все гаразд?

– Так, так… Іду.


* * *

Руки китаянок були красивими. І не тiльки руки. Очi – як дзеркало душi – виражали спокiй i задиристе життелюбство. Дивлячись на них, Аня не розумiла, як можна кудись поспiшати, думати, де б попоiсти та взагалi… думати, вирiшувати, битися з проблемами, коли, здавалося, у цих неземних створiнь iх не було. Однак це була тiльки така маленька хитрiсть, а насправдi, загартованi нелегким i занадто динамiчним життям у мегаполiсi, вони навчилися не виказувати занепокоення й не носити постiйно на обличчi маску своiх проблем. Саме цим китаянки з Гонконгу суттево вирiзнялися з-помiж iнших i нагадували мешканок Нью-Йорка, iще одного такого самого прудкого й високого красеня-мiста. Здавалося, нiби цi двое можуть перемовлятися на якiйсь своiй таемнiй мовi мiст:

– Привiт, Нью-Йорку? Ну як ти?

– Добре, дякую. Чи все гаразд у тебе, мiй китайський брате?

– Ой, не нагадуй, що я китайський… А колись, колись… Я був англiйським, як i ти свого часу…

Хтось може сказати, що вiд англiйського залишилися в Гонконзi тiльки двоповерховi трамвайчики та непомiрна кiлькiсть експатiв-заробiтчан, що крокують пiдвiсними вулицями у своiх чорних елегантних костюмах. Однак… Весь Гонконг став саме таким, яким вiн е завдяки англiйському пануванню. Анна це бачила, приiхавши iз Шанхая. І однiеi доби в ньому вистачило, аби порiвняти з Гонконгом i зрозумiти, що останнiй i не Китай зовсiм, а так… вiдвойований без вiйни пiшачок, що став розмiнною монетою великоi полiтики. І хоча Пiднебесна обiцяла цьому вкрай чарiвному Пiшачку широку автономiю до 2047 року, однак уже нинi ненаситна Пiднебесна тягне свое пiднебiння з упакованими пiд ним дебелими мигдаликами, язиком й iклами, аби зжерти залишки примарноi незалежностi чарiвного Пiшачка.

Анна стояла посеред якоiсь вулицi, зупинившись, аби вдихнути солодкаво-вологе повiтря й усвiдомила, що вже сформувала певним чином свое бачення мiста. «Дивно, адже я тут… Скiльки? Здаеться ще нема й доби. І стою я тут не бiльше як десять секунд». «Втрата часу й простору», як називала це дiвчина, вiдбувалася з нею час вiд часу. Тодi Анна просто встигала багато подумати за досить незначний промiжок часу й залишалася непорушною. Ось як тепер. Вiдчула на зап’ястi пальцi Женi.

– Ти ледь не загубилася!

– Чому? Я просто зупинилася, аби вiдсапнутися.

Анна розмiрковувала, чи варто запитати коханого про випадково почуту телефонну розмову, але так i не наважилася, пам’ятаючи складну вдачу Женi, й допоки голодний Женя тягнув ii за руку, Аня думала про iхнi взаемини й дивувалася сама собi: «І навiщо я поiхала з ним?» На це запитання ii Свiдомiсть давала стiльки ймовiрних вiдповiдей, що вона розгублено заклякла перед ними i нiяк не могла обрати одне, але правильне. Ну хоча б найзручнiше для самоi себе.

– Гаразд, по-перше, я люблю подорожувати й хотiла побачити Китай.

– О, так… Дуже переконливо, – кепкувала Свiдомiсть.

– Ну… І ще менi треба було вiдволiктися вiд сiроi повсякденностi осiннього унiверу.

– Також правда. Не, ну серйозно, – не вгамовувалось Анiне внутрiшне Я.

– А що ти хочеш почути вiд мене? Якоi правди так вибиваеш iз мене?

– Може, вже настав час зiзнатися собi, що ти пливеш за течiею? І навiть якби якийсь арабський чувак запропонував тобi покататися з ним на яхтi, ти б погодилася.

– Так, гаразд. Так i е! А чому би й нi?

Свiдомiсть задоволено промуркотiла:

– Усе гаразд. Головне, що ти розумiеш це i визнаеш, тому не втратиш себе. Головне – не забувай це. Бувай!

– Та тут iз тобою забудеш… – прошепотiла Аня.

– Що? – не зрозумiв Женя, який, щойно знайшовши мiсце, яке вiддалено нагадувало ресторан у звичному для хлопця сенсi, перестав тягнути Аню за руку й, нарештi, звернув на неi увагу.

– Та нiчого. Їсти хочу.

– Зараз будемо, – пообiцяв Женя.


* * *

Важливiсть iжi Аня вкотре зрозумiла за сьогоднi, здивовано дивлячись, та ба, ну просто таки вдивляючись, у свою тарiлку. Дiвчина примружилась i намагалася згадати, що то вона замовляла таке чудернацьке, що iй принесли… незрозумiло що. «Як у росiйських казках, – подумалося iй, – принеси менi те, сама не знаю що. Однак я точно пам’ятаю, що просто хотiла чогось звичного для себе».

– Що в тебе?

– Не знаю… А в тебе?

– От ти – дивна! Я замовляв щось мiсцеве, i в мене… щось мiсцеве, – промимрив Женя, вдивляючись у юшку перед собою, що булькала. – Мабуть, суп iз морепродуктами, – з видом знавця мовив хлопець, опанувавши себе. Бо ж не личить чоловiковi чогось не знати.

Анна почала обережно iсти й здивовано пiдняла очi:

– Смачно!

– Ну от, бачиш? – задоволено промуркотiв Женя.

Дiвчина раптом вiдчула, як сильно вiн стараеться iй сподобатись i догодити. Насправдi зробити так, аби iй було комфортно. Аня обережно поклала свою долоню на Женiну. Вiн пiдняв на неi очi, повнi нiжностi, так, що навiть капала на серветку ота нiжнiсть iз його погляду.

«Що зi мною, – подумала Аня, – адже я сама його не пiдпускаю ближче. То, врештi-решт, кохаю я його, чи нi?» Вона примружилася, ставлячи собi цi запитання, такi притаманнi молодим дiвчатам, якi вирiшують своi долi. Адже насправдi в пубертатному перiодi молодостi вiд кожного слова й руху залежить, як розвиватимуться подii. Це в дорослих усе налагоджено й монотонно: сiм’я-робота-вечеря-сон-сiм’я-робота-телiк-вечеря… А в молодих дiвчат, що тiльки вирiшують щось там для себе… Аня була розгубленою: з одного боку, Женя iй дуже подобався, вона майже любила його, не даючи собi випити останньоi краплi приворотного зiлля, бо знала його рiзкiсть, iнколи – грубiсть, зверхнiсть… Однак зараз вона вiдчувала нiжнiсть i закоханiсть до Женi. Чи дозволити цьому почуттю укорiнитись у ii серцi, чи вiдмахнутися вiд нього, як вiд настирноi мухи?

– Вибач, я вiдчуваю, що не можу тобi дати зараз того, до чого ти звикла… – нiби читаючи ii думки, серйозно проказав юнак.

– Ну що ти… Перестань. Просто я не знаю, як це iсти…

Щось змiнилося пiсля вечерi, нiби спало напруження останнiх, азiйських днiв. Аня вже не сахалася Гонконзького колориту й iз задоволенням роззиралася навкруги. Навiть плин думок загальмував i перестав бентежити своею вiдвертiстю. Настав перiод затишшя та спостерiгання. Бiлки, жири та вуглеводи почали перетравлюватись i трансформуватися в енергiю, надаючи мозку хвилини благосного вiдпочинку.


* * *

Справжнiй чоловiк в очах Анi мусив забивати цвяхи, заробляти грошi й кермувати машиною. Це були обов’язковi умови подружнього щастя, сформованi Анiним дитинством, згадками про батька й уявленнями жiночоi половини ii родини. Хоча для Анiноi мами суповий набiр справжнього мужчини доповнювався ще вмiнням викопувати картоплю на дачi й не хапатися щомитi з ойканням за поперек. Це було так само важливо, як чистi шкарпетки для мами Женi, або наявнiсть валютного рахунку для Анiноi найближчоi подруги – Катi. Кожному свое.

Однак коли пiсля вечерi вони повернулися до свого номера й Аня наважилася запитати в Женi про почуту нею напередоднi розмову, почула у вiдповiдь: «Не сунь носа не у своi справи» i побачила вбивчий зверхнiй вираз його холодних очей – щось ураз перемiнилося в нiй, i перестали бути важливими i цвяхи, i грошi…

– А от, цiкаво, що буде, якщо я розповiм в аеропорту полiцii про цю розмову? Ти iм також скажеш, щоб не сунули носа у твоi справи?

– Ти зовсiм здурiла?

– Та нi… Я ж твое прикриття, як я розумiю, а отже, маю право знати.

– Право? Право знати? – скривився хлопець, вмить стаючи чужим i грубим.

– Не пiдходь до мене, – враз злякалась Аня, – я кричатиму.

– Ну-ну, – всмiхнувся Женя й з удаваною байдужiстю присiв на тумбочку, демонстративно склавши руки на грудях, тим самим даючи зрозумiти, що й пальцем не зачепить, – подивимося, куди ти пiдеш, якщо я тебе зараз викину геть iз твоiм паспортом. Ти менi нiхто, зрозумiла? Я навiть у готелi анi тут, анi в Шанхаi не оформлював тебе. Ми маемо рiзнi прiзвища й не перебуваемо в родинних стосунках. Ось так!

У Анi всерединi вмить усе похололо. Вона боялася не так того, що Женя може й справдi витурити ii з готельного номера, як його злостi на неi. «Невже йому справдi байдуже на мене? Як це може бути? За що?..» Дiвчина вiдчула безсилля й страшенну втому, неначе хтось висмоктав iз неi останнi життевi соки й нiяка поживнiсть вiд вечерi та ще й раптове усвiдомлення себе частиною цього мегаполiсу не тримали Анiну життеву силу в тонусi. Щось обiрвалось. Аня безвольно подивилася крiзь скляну стiну готельного номера на вогнi хмарочосiв i океанських каравел. Зiтхнула… А тим часом хлопець вiв далi, i в його голосi вiдчувався метал:

– Зауваж, ти моя спiльниця в перевезеннi наркотикiв, у разi чого. Мама сказала тобi щось набрехати, якщо ти здогадаешся, але не бачу сенсу. Ти ж не така дурна, щоб пiти в полiцiю, спiльнице? Еге ж?

– Ти ж сам казав, що я тобi нiхто…

Женя повiльно пiдвiвся з тумбочки й дiстав iз ii полицi якийсь коричневий шкiряний пенал i промовив: «Зараз перевiримо, чи зможеш ти вiдмазатися вiд причетностi, коли я вколю тобi оце».

А далi все вiдбулося досить швидко. Женя розстiбнув свiй шкiряний пенальчик, у якому виявився шприц i ще щось, що Аня не зовсiм розгледiла, але iй i так було зрозумiло, що це наркотик. Вона позадкувала вiд нього й вiдчула, що впираеться в дверi номера. Десь там, на задвiрках апатiйноi свiдомостi, згадала, що паспорт, гаманець i грошi iй вистачило розуму завжди носити при собi, i оскiльки вони, здаеться, тiльки но зайшли в номер, усе це було ще з нею.


* * *

Вона опинилась на вулицi, Женя ii не наздогнав тiльки через те, що другий готельний лiфт був на ремонтi. «Дякую тобi, Боже, за ремонти лiфтiв у найневдалiшi митi», подумалось. І ще: «Ов-ва, я ще здатна жартувати. Отже, не все втрачено». Хоча насправдi Анiна втома велетенським монстром з анiме «Мiядзакi»[4 - Ідеться про повнометражний анiмацiйний фiльм вiдомого японського анiматора Х. Мiядзакi «Вiднесенi привидами».], що пожирав усе навкруги, навалилася на плечi. Вона вiдчувала, як тремтять ii руки, й знесилено притулилася до якогось хмарочоса, адже внизу, там, де ходили звичайнi люди, не було видно, чи то хмарочос, чи просто невисокий, ну, може, десятиповерховий будинок. Однак вона не могла стримати цiкавостi й задерла голову, аби подивитися наскiльки високий ii хмарочос.

– Тебе ще можуть цiкавити такi речi? В такому жалюгiдному становищi? – прокинулася Свiдомiсть.

– Можуть-можуть, – прошепотiла дiвчина, зiбравши в кулак усю волю, що була в нiй.

Свiдомiсть задоволено потерла долонi: «Ну тодi я за тебе спокiйна». Аня роззирнулася навкруги й побачила, що нiхто не витрiщаеться на неi, бiлу европейку, яких тут було море. Нiкого не цiкавлять ii блiдi щоки та нездоровий блиск утомлених очей пiсля пережитого хвилювання. Вона присiла навпочiпки десь там, де брав початок цей велетенський хмарочос, i спробувала насмоктатися сили з його коренiв.

– Слухай, – мовив той, – я тобi не дерево. З чого ти взяла, що з моiх коренiв можна ввiбрати в себе поживнi соки?

– О! Я тiльки припускала таку можливiсть, яку ти щойно пiдтвердив. Тож, в тебе е коренi?

– У всього е коренi, живого й не живого. І з усього можна отримати енергiю. Ладно, йди сюди, – вiдказав Хмарочос й обiйняв Аню, зробивши ii невидимою та неуразливою для пiшоходiв i полiцii тiеi вулицi, на якiй вона заснула бiля його пiднiжжя.


* * *

Прокинувшись на свiтанку вiд ритмiчних звукiв мiтли двiрника, Аня йому привiтно всмiхнулась й отримала таку саму доброзичливу усмiшку у вiдповiдь. «Зауваж, – вiдказала Свiдомiсть, що прокинулася разом iз дiвчиною, – ця усмiшка – то твоя чашка кави, бо грошi треба економити».

– Ой, до речi, а скiльки в мене грошей? – запитала Аня, нарештi, вiдпочивши й вiдчуваючи себе в повнiй безпецi.

– Порахуй.

Свiдомiсть була лаконiчною, й пiсля короткоi ревiзii гаманця Аня зрозумiла чому. Грошей майже не було. Двiстi ойрiв. А квиток назад чiтко вказував, що цього буде замало, аби протягнути в Гонконзi п’ять дiб.

Аня знизала плечима на констатацiю реальностi й вiдправилася в готель, поговорити з Женею. Трохи заспокоiвшись, дiвчина зрозумiла, що втеча була превентивним заходом. Аж занадто. Бо, якщо Женя торгував наркотиками, навряд чи б вiн витрачав своi «запаси» на те, щоб зробити ii наркоманкою. Швидше вiн хотiв налякати ii, збентежений тим, що Аня про все здогадалася. Та й, врештi, якби й так, вона б пручалася, як вгашена, а вгашенi дiвчата вмiють пручатися. Однак усе то були аргументи – такi собi. Головне – Аня вiдчула, що в нiй е сили протистояти Женiним грубощам, й доки повертатися додому, вона вже точно якось витримае бiля нього. «Все одно краще, нiж намагатися прожити на двiстi ойрiв без даху над головою в Гонконзi», – констатувала Аня й рiшуче ввiйшла в готель.

Той був маленький, але дуже високий, як у качанi кукурудзи, стирчали в рiзнi боки в ньому жовтi освiтленi вiкна-насiнини номерiв, i в кожному такому вiкнi, як мурашки, копирсалися його постояльцi. Було стiльки нагальних справ у кожного туриста!.. І речi треба було розкласти, зiм’ятi в клiтках валiз, спробувати знайти англомовний музичний канал, або CNN, чи BBC, i найголовнiше – не помилитися з вибором ресторану для вечерi, що було майже неможливим з огляду на екзотичнiсть традицiйноi китайськоi iжi. Аня згадала останню вечерю з iще близьким i таким рiдним вчора Женею, i в неi защемило серце.

«Дивовижно, як воно в життi бувае: ще вчора я розмiрковувала, чи варто вiддавати йому серце, а вже сьогоднi вiн – мiй ворог i думати залишилося тiльки про те, як би перекантувати поруч iз ним днi, що залишилися до вiдльоту додому». Анi було тяжко думати про цю оказiю, як в старовину називали прикрий випадок, i ii думки поплили в напрямку рiдноi оселi. Чомусь згадалися маминi наiдки на святковi днi, й Аня усвiдомила, що варто лише пережити цi п’ять дiб, як вона iстиме «шубу» i пирiжки з м’ясом i цибулею. Такi солодкуватi, бо в тiсто мама додае занадто багато цукру, i батько любить iх iсти через це iз херсонським солодким.

Аня стала перед дверима номера й пiдготувала завчену фразу: «Я залишаюся з тобою до приiзду до Киева. Не чiпай мене, i я виконаю свою роль твого алiбi на кордонi». Сказати, що iй було страшно – не сказати нiчого. Вона набрала бiльше повiтря в легенi й постукала у дверi.

У наступнi митi Аня зрозумiла приказку про непередбачуванiсть життя «Вiд тюрми й суми – не зарiкайся» всiма фiбрами свого ества. Їй вiдкрив якийсь незнайомий гонконжець i пильно втупився очима в ii обличчя.

– Ви хто?

– Я? Аня. Так мене звати. А Женю можна?

– Вiн вам хто?

– Знайомий. Земляк… Ми з ним познайомилися вчора в ресторанi, – Аня всiм своiм еством вiдчула, що треба брехати, брехати чим бiльше, не моргнувши оком. Брехати так, як вона ще не брехала нiколи ранiше у своему життi. Придумувати iсторiю непричетностi до Женi та всього, що нещодавно iй вiдкрилося. Та i ii Свiдомiсть тихо прошепотiла в саме серце: «Бреши…» – Я – туристка, як «Отче наш», – вiдбила кожне слово дiвчина.

– Заходьте, – скомандував незнайомець, i за його плечима Аня встигла розгледiти, що в номерi вчинено обшук. На цих самих плечах були якiсь погони, й Аня здогадалась, що це полiцiя шукае наркотики – Женю викрито.

– Та нi. Слухайте, якщо Женi немае… – Аня позадкувала, – то я краще зайду iншим разом. Менi треба на пляж.

Колеги полiцiанта, що розмовляв з Анею, щось почали питати в нього, i той вiдволiкся вiд неi.

– Усього найкращого, – чiтко промовила дiвчина й розвернулася в напрямку лiфта. Їi нiхто не зупинив.


* * *

«Хелло! Хелльо!» – навсiбiч чула Аня й луною вiддавалося у ii вухах. Вона не пам’ятала особливо минулоi доби, i все прокручувала подумки дiалог iз полiцiантом.

– Вiн не почне мене шукати?

– Нi, не хвилюйся даремно, – вiдказала втомлена Свiдомiсть, якiй вже набридло заспокоювати свою власницю.

Аня цiлий день «iшла, куди очi дивляться» i зовсiм не розбирала дороги. Вона все розмiрковувала, а чому б не зупинитися перепочити десь? Але була так налякана розмовою з представником влади, що мусила рухатися. Байдуже куди й навiщо.

Лiтня спека вбивала всiлякi примарнi бажання вийти на вулицю та роздивитися туристичнi принади. Тож вона встигла побачити всього одну – найдовший у свiтi наземний ескалатор. Їй на шляху, «втiкачки», траплялося безлiч пiшохiдних мостiв, пiдземних переходiв й ескалаторiв. Їх зводили, аби полегшити життя мешканцiв мегаполiса. В усiх них було кондицiйоване повiтря, затишок i затiнок. Десь посеред якогось iз них, одного з безлiчi гонконзьких переходiв, Аня знесилено вмостилася поруч iз жiнкою в картоннiй коробцi. Подивилася крiзь поручнi мосту для пiшоходiв на океан: у ньому курсували туди-сюди пороми в кiлькох напрямках. Дiвчина вiдчула холодний метал поручнiв у долонi й повернула обличчя до мешканки, що першою розташувалася в коробцi. Та привiтно усмiхалася iй, нiчого не маючи проти Анiного товариства. Аня розчулилася, що ii не проганяють, уперше за добу дозволила собi розслабитись i заплакала. Жiнка зi спiвчуттям подивилася на неi й протягнула прозорий пластиковий пакетик iз якоюсь iжею. Аня скуштувала. Було смачно, солодко-солоно, але, як завжди, абсолютно незрозумiло, що то е: чи якiсь смаженi боби, чи засушене м’ясо, чи морепродукти. Аня сконцентрувалася на тому пакетику й навiть не помiтила, як жiнка пiшла вiд неi, тiльки встигла побачити ii привiтну посмiшку та як вона помахала iй рукою, прощаючись.

«Святе мiсце порожне не буде». Мабуть, цю приказку придумали першi християни, якi будували церкви Киiвськоi Русi на мiсцях поганських каплиць. Намолене мiсце нiколи не порожне – врештi, навiть якщо таке трапилося, воно повне своею енергетикою. До картонноi коробки з Анею всерединi залiзли ще три китаянки, привiтно всмiхаючись. Повз ходили пiшоходи пiдвiсним пiшохiдним мостом, а на ослiнчику вмостилося кiлька постелених картонок, у якi безперешкодно залазили люди на вiдпочинок. Вони iли там, розминали натомленi ноги, навiть грали в карти – чого там тiльки не було. Аня помiтила, як одна з ii новоприбулих сусiдок витягла останню модель айфона й зрадiла якомусь повiдомленню, що прийшло на телефон.

Повз вiдпочивальникiв у коробках швидким темпом проходило безлiч людей – рiзних, абсолютно рiзних, старих i молодих, чорних i бiлих i найголовнiше – нiхто нiкого не чiпав i не витрiщався. «Мабуть, схоже на Нью-Йорк. Не знаю, чи менi колись випаде нагода його побачити…», – подумала Аня, розслабляючись. Вона й не помiтила, як заснула i спала в коробцi добрих двi години. Розплющивши очi, зрозумiла, що вечорiе. У ii тимчасовiй оселi розташувалася нова компанiя. Їх було четверо, i маленький карапуз «затесався» п’ятим. Дiвчина вiдчула себе вiльною i ще крiзь сон знаками попросила iсти, побачивши, як компанiя розкладае наiдки на вечерю. Через мить без будь-яких запитань вона отримала порцiю рису. Аня щиро подякувала посмiшкою й в одну мить його з’iла. Компанiя, побачивши такий ентузiазм, поклала iй iще. Мiсцева дiвчина усмiхнулася й на чистiй англiйськiй запитала, звiдки та приiхала. Двома словами, оминаючи тему наркотикiв, Аня змалювала свою ситуацiю. Всi четверо, крiм безневинного малюка, якому зарано ще було спiвчувати чужим тьотям, поцокали язиками, перекинулися парою слiв i залишили Анi десять гонконзьких долярiв.

– Дякую, дякую!.. – тiльки й встигла пробелькотiти Аня iм навздогiн, коли вони залишили коробку.


* * *

Аня умилася холодною водою в люксовiй жiночiй вбиральнi шопiнг-молу, коло якого вона сидiла у своему паперовому прихистку, i сiла бiля фонтана спостерiгати за людьми. Шоста година красномовно свiдчила про закiнчення робочого дня, бо тiльки-но годинник шопiнг-молу вiдмiряв зазначений час, як натовпу побiльшало. Проте найцiкавiшим було те, що у цьому мурашнику жоден не зачiпав iншого, строго дотримуючись субординацii. Фонтан оминали чiтко, як по регламенту. Анi стало цiкаво, й вона висунула вперед, до мурашника, спочатку одну ногу – нiчого не трапилось, потiм – другу. Знову нiчого. Нiхто не перечепився, i весь людський потiк, мов та вода, оминав ii кiнцiвки. Дiвча заусмiхалося по самi вуха й майже забуло, що життя жорстоке й пiдкинуло iй пакостi в Гонконзi. Ще тi пригоди!

– І нiчого воно не жорстоке, i вiдбуваеться з нами тiльки те, що ми дозволили вiдбутися. Просто ми не хочемо у це вiрити, – проказала Свiдомiсть.

– О! Прокинулася вже зi своiми повчаннями?

– Хочу, аби ти стала розумнiшою, бо менi з тобою ще жити й жити, – вiдказала та ображено й задерла носа.

Аня згадала унiверситетських модниць, якi часто надягали на себе все, що в них було найкращого, й так ходили на навчання. Навiть тi, що мали найкраще, i того найкращого в них було багато (юристки й мiжнародницi), навiть вони не втримувались й надягали разом i Луi Вiтони, i Шанелi i ще щось, незрозумiлоi для Анi етимологii. Дiвчина роззявила рота й дивилася на гонконзьких цiпочок, що випурхнули з офiсiв, щоб чимшвидше опинитися у своiх оселях, а якщо дома на них нiхто не чекае, продовжити «соцiальне» життя в ресторанах i барах. На них не було жодного брендованого одягу, однак вигляд вони мали значно елегантнiший i красивiший за унiверситетськi ялинки.

Їй набридло сидiти пiд кондицiонерами на холодному мармурi фонтана й вона вирiшила, нарештi, вийти на вулицю. Вогке й тепле покривало ночi вiдразу обгорнуло ii. Аня довiрливо подивилася на стiни хмарочосiв, нiби питала дозволу, чи можна бiля них переночувати, але було ще зарано. Поруч ходили люди, i iй також треба було кудись iти, аби не порушувати правила гри, як iй здавалося, броунiвського руху. На посиденьки в барi грошей не було, тож треба було поспiшати кудись, вдаючи, що дома чекае на неi тепла вечеря й затишок. І насправдi так i було, тiльки за тисячу кiлометрiв звiдси…

Аня вiдчула, як сильно скучила за матусею. Вони були нерозлучними подругами, та й роздiляло iх якихось двадцять рокiв. Це саме мама поiхала з нею на вступнi iспити й чекала на доню пiд дверима екзаменаторськоi, це вона втiшала ii, коли та зрозумiла жалюгiднiсть свого гардероба перед шатами iнших однокурсниць. Мама завжди вважала, що Аня мусить вдало одружитися, народити дiток якнайшвидше, накупити гарного одягу й бути завжди при молодому коханому чоловiковi. «Ой, як ти здивуешся, коли я тобi розповiм про Женю…», – подумала Аня. Тут-то ii й наздогнало це сумнозвiсне «хелльо», яке переслiдуватиме ще довго.

Доки Аня йшла кудись уперед i згадувала маму, вона зайшла в якийсь темний бар, де на крихiтних столиках стояли холоднi бляшанки пива. Втомленiй i виснаженiй Анi дуже захотiлось того пива… Вона потяглася до однiеi з бляшанок, взяла ii й роззирнулася навсiбiч, чи нiхто не накинеться на неi з криками: «Це не твое, брудна волоцюжко!» Навкруги не було анi душi. Вона вже збиралася вiдкрити бляшанку, як iз темряви виплила усмiхнена брудолиця повiя й проговорила медово: «Хелльо». До неi потягнулись ii руки. Звiдусiль потягнулися руки з довгими гострими пазурами замiсть нiгтiв. Аня вiдчула, як чиiсь вологi соски впираються мiж ii лопатками, i з криком вибiгла геть. З темряви ночi, поганi на свiт.

«Хелло», – здаеться хтось кричав iй услiд i заливчасто смiявся. Вона не наважилась озирнутися.


* * *

Анi вдалося дiстати кiлька мiсцевих долярiв. Це було якесь диво: купуючи дешевий жетон на пором в автоматi, вона натиснула на кнопку «Решта» й отримала крiм пiвтора долара, якi мала, ще п’ять. Свiдомiсть вiдразу ii попередила, аби вона не розповiдала про це нiкому, бо, мовляв, тiльки дiвчинi, що розмовляе з хмарочосами, вдаеться таким чином трохи заробити.

Аня пливла на поромi до материкового Гонконгу зi свого острова. Опiвнiчна вода океану виблискувала густою нафтою. По обидва боки порому скупчилися китайськi й некитайськi туристи, клацаючи своiми фотокамерами. На тому березi й на цьому розiгрувалося свiтове дiйство. Кожен iз хмарочосiв щось транслював: або якiсь написи, або цiлi мультики. На одному бiгли хмаринки прозоро-блакитного кольору, на серединi будiвлi вони перетворювалися на небесних баранцiв, яких рекомендують рахувати, заплющивши очi, тим, до кого не може прийти нiяк Морфей. «В Гонконзi безсонними ночами кожен знайшов би, що робити», – подумала Аня й згадала кiгтястих фурiй, що кричали iй навздогiн «Хелло» з бара з холодним пивом.

Вона знову притулилася до якогось велетня-хмарочоса, вже по iнший бiк, на материку i той вкрив ii своiми фiбрами й сховав вiд усiх на всю нiч. За день вона не витратила жодного зi своiх затаених двохсот ойрiв.


* * *

Уранiшньоi усмiшки двiрника вона не дочекалася, вирiшивши завчасно залишити свiй прихисток бiля пiднiжжя хмарочосу. Наостанок Аня обережно обiйняла будинок i торкнулася до його стiни губами. Здивований мешканець спостерiгав за дiвчиною з четвертого, до речi, не самого престижного для проживання, поверху, доки поливав квiти на своему балконi[5 - У Пiднебеснiй цифра «чотири» – то нещаслива цифра. В бiльшостi будинкiв вiдсутнiй четвертий поверх, i пiсля третього вiдразу починаеться п’ятий.].

По тому, як у Анi минав шок, вона починала все бiльше хвилюватися за Женю. Так, вона усвiдомлювала, що нi про яке спiльне майбутне не може бути й мови, однак ii непокоiло, чи виплутаеться вiн з усiеi тiеi халепи, до якоi причетний, i чи зможе протистояти своiй домiнантнiй матусi… Адже це напевно вона нав’язала йому вкрай небезпечний спосiб заробiтку… Аня йшла якоюсь iз вулиць, аж раптом почула голос: «Зайди!» i, роззирнувшись, побачила буддистський храм. Той нiби помахав своiми пагодами iй.

– Сюди? – беззвучно запитала дiвчина.

– Так, до мене.

– А ти хто?

– Я? Храм, звiсно ж. Хто ж iще?

У храмi прохолода вiдразу звабила ii й поглинула. Хотiлося в ньому бути вiчно й нiкуди бiльше не йти. Залишитися тут i сидiти на холоднiй кам’янiй лавi, допоки не настане час летiти додому… Адже ж не можуть прогнати з храму?

В окремих невеличких кiмнатках стояли вiвтарi й статуi – уособлення единого та недiлимого Будди. Аня пiдходила до кожноi з них i iй увесь час здавалося, що очi статуй стежать за нею поглядом.

– Чи буду я щасливою?

– А ти i е щаслива.

– Але ж… так складно…

– А нiколи не бувае легко.

Перед центральною статуею, трохи обабiч, стояла мiдна чаша з блискучими боками, вiдполiрованими людськими долонями. Аня спостерiгала за мирянкою, що схилила голову в молитвi, терла цю чашу й просила чогось свого. Дiвчина й собi вирiшила доторкнутися до неi.

Доки Аня пiдносила руки до чашi, вона вiдчула легке дрижання в повiтрi, як вiд електричного розряду. Вона обережно доторкнулася до чашi обома долонями, i та почала пашiти й пульсувати, як живий органiзм. Анi перехопило подих вiд зачарування. «Я молю тебе, нехай iз Женею все буде гаразд»…

Через дорогу вiд храмового комплексу стояли офiснi будинки. У iхнiх скляних стiнах також жив храм. Вiн жив настiнним розписом сучасностi – вiддзеркаленням. Емпатiею людських сердець. І тiльки сталевi каркаси скляних стiн хмарочоса обмежували його. І то вiдносно, бо зображення повзло по стiнi далi, оминаючи сталевi лiнii, так само, як вода долае будь-якi перепони на своему шляху.

– Ти залишишся в моему серцi, – прошепотiла Аня.

– Я знаю, – вiдказав Храм, – у людському серцi залишаеться абсолютно все, що було з людиною, бо воно – вiддзеркалення безсмертноi душi на життевому шляху.

Храм хотiв iще дещо розповiсти дiвчинi, зокрема про те, що людина стае такою, якою вона е, не лише завдяки цьому життю, а й минулим перевтiленням. Про свое будiвництво колись давно-давно… Так давно, що Храм i забув уже, у якому столiттi… Про кольоровi парасольки й стукiт дерев’яного взуття японських хлопчикiв, котрi приiхали сюди разом зi своiми батьками-окупантами… Про Сонце, про океан, що був десь дуже поруч, але Храмовi так досi й не вдалося до нього потрапити й тiльки його жовта настiнна фарба була звiдти родом – походила з океанiчних глибин. Вона розповiла Храму, як шурхотить легенько пiсок, коли його уносить вiтер… Храм мало стрiчав людей, якi могли з ним спiлкуватись, i тому не хотiв вiдпускати цю дивну дiвчинку… Аня вiдчула неабияке пiднесення вiд спiлкування з ним, але за деякий час мусила крокувати далi.


* * *

Вийшовши з храму й вiдчувши прилив енергii, дiвчина вирiшила пiти до океану. Вона й гадки не мала, що то Храм передав iй на ментальному рiвнi свое бажання побачити величнi води Китайського моря. Аня десь читала, що тут мають бути громадськi пляжi, а отже, можна буде здiйснити заповiтну мрiю – намочити ноги в океанi. І справдi, проiхавши пiв години автобусом i вiддавши аж одинадцять мiсцевих долярiв, дiвчина вийшла на зупинцi Turtle cove. Це був один iз найчистiших пляжiв Гонконгу.

На цьому пляжi все було iнакше. Не так, як в Очаковi, де дiвчина тiльки й бачила велику воду до цього. Їi очi приготувалися до безмежжя синього, яке легкими вiдтiнками вказувало на те, що десь там велика вода стрiчаеться з великим небом. Однак на горизонтi крiм тонкоi рисочки переходу однiеi субстанцii в iншу було безлiч об’ектiв. Дрiбнiшi острови мiста, що також входили до величноi кампанii пiд назвою «Гонконг» то тут, то там стирчали з водноi гладi живими волохатими iстотками, вкритими зеленню. Курсували круiзнi лайнери на горизонтi й меншi кораблi, що належали береговiй охоронi та приватним особам. А ближче до берега, трохи далi за буйками, була натягнута сiтка, що обмежувала зону для купання, зовсiм нiвелюючи велику воду. Виявляеться, тут водилися акули, i ця сiтка мала iх зупиняти вiд кровожерного поглинання людських тiл. Де-не-де помiж сiткою розташовувалися пластиковi квадратнi бази, на яких сторожували рятувальники, зiрко вдивляючись у безмежжя великоi води й сподiваючись побачити акулячий плавник, щоб упередити лихо в разi чого. Вода аж кипiла вiд рiзновиду активностi в нiй.

Пiд кволим сутiнком вiд рiдкого листя лiанкаранських акацiй розташовувалися вiдпочивальники. Стояла сорокаградусна спека, i iх було небагато. Аня ще встигла сiсти пiд вiльне дерево й спертися на нього спиною. Їi хребет болiв вiд постiйного пересування мiстом. Вона поводила спиною по шершавому стовбуру свого дерева, роблячи iмпровiзований масаж, але спина не виказувала жодноi радостi вiд такоi кволоi турботи про неi. «Мабуть, я добряче схудла, i моiй спинi це не подобаеться, – розмiрковувала дiвчина, – або iй бракуе поживних речовин, як й iншим частинам мого тiла. З хребцiв вимиваеться лiмфою кальцiй, котра забирае його для iнших органiв».

Аня роздивилася навкруги й побачила крамничку з наiдками, у якiй найдешевшим поживним продуктом виявилося пиво. В Гонконгу, де все було дуже дорого, майже нiхто не вживав алкоголю. Ну от не було такоi нацiональноi традицii – i все тут! Тому пиво коштувало недорого. Вiдносно недорого…


* * *

– З Вас тридцять долярiв.

– Вiзьмiть, ось, тримайте, – кваплячись вiдрахувала Аня грошi, нiби переживаючи, що не вистачить. Хоча вона ще вранцi помiняла сто ойрiв. Половину свого гонконзького статку.

– Стаканчик дати?

– Так, мабуть…

– Тодi з вас тридцять сiм ойрiв.

– О, нi-нi, не треба, – поквапливо проговорила Аня й узяла холодну пляшку з пивом.

«Так у свiтi повелося»… i далi буде не пiсня «Плачу Єремii», вибачайте, так у свiтi повелося, що пиво – одне з найпоживнiших дешевих напоiв. Воно навiть волоссю допомагае рости блискучiшим i густiшим. Так кажуть. Але, мабуть, задля того його треба не всередину вживати, а застосовувати зовнiшньо. Однак Анi було не до блискучого волосся наразi – вона знову влаштувалася пiд своiм деревом-тентом i вiдкрила пляшку. Колись давно, коли вона поiхала в шкiльний табiр у Словаччину, вона вперше спробувала пиво. І то було не якесь «Жигулiвське», або нудотне «Чернiгiвське», а справжне, крафтове, словацьке… До речi, тодi вона також його пила не з цiкавостi чи молодечого протесту – потреба примусила. От саме як тепер… У таборi дiтей майже не годували, а iсти хотiлося молодим органiзмам, ще i як. Навкруги жодноi кав’ярнi чи бакалii. Тiльки супермаркет iз чипсами, що тiльки й називався супермаркетом, i – нiчний паб. Словацький сiльський паб iз крафтовим пивом… Шикарно. Однак Аня тодi встигла зацiнити не так iнтер’ер iз правильними дерев’яними лавами й столами, чи рiзноманiття запропонованого пива, як саму поживнiсть. Вона навiть не пам’ятала, аби була п’яна. Дорогою до пива вночi треба було подолати такi перешкоди, як другий поверх примiщення дитячого концтабору… вибачайте, табору i – сiльське кладовище, напростець через яке доводилося дiтям ходити по пиво. А назад, знову ж таки, – кладовище з хрестами, котрi чомусь свiтилися вночi й, найголовнiше, якось залiзти назад на другий поверх. Ну, то таке… Аня навiть не розумiла, що пиво пити дiвчинцi в сьомому класi – не годиться, табу, доки не сказала на пляжi в Очаковi батьку, що «пива дуже хочеться». От тодi й отримала на горiхи. Тепер би вона звичайно залюбки з’iла оте все, що давали в iдальнi словацького дитячого табору, навiть зрази з гнилою капустою, i не просила б пива. Однак iншого такого самого дешевого нiчого не було.

Анi снився батькiвський будинок i святкування чийогось дня народження з маминими фiрмовими наiдками. Насправдi нiякого будинку не було – тiльки двокiмнатна квартира у звичайному цегляному будинку. Однак iй завжди здавалося, що то цiлий будинок, де кожний мешканець i кожна рiч мають своi, особливi, мiсце й роль. Чи гадала вона однiеi Божоi днини привести туди Женю й повiдомити про iхнi заручини? Вона справдi не думала про це… Єдине, що було очевидним, – цього вже нiколи не трапиться. І Аня за останнi години своеi iсторii виживання в чужому мiстi, залишена напризволяще, перестала перейматися драматичною iсторiею своiх любовних взаемин, адже всi ii думки крутилися бiля проблеми, як би так найбезпечнiше дiстатися додому й не зазнати великих психоемоцiйних i фiзичних втрат на цьому шляху…


* * *

У лiтаку, згiдно з правилами iнтерконтинентального перельоту, годували тричi. Тричi за десять годин польоту. І щоразу Анна з вдячнiстю приймала вiд сусiда-китайця ту iжу, що здавалася йому занадто екзотичною для вживання. Вона ледь не облизувала пластиковi тарiлки й була абсолютно щасливою.

– Будете… оце? – вкотре запитав китаець, з якоюсь чудернацькою приязню дивлячись на дiвчину.

– Угу, – замотала Аня головою, дякуючи, i взяла з його рук теплу миску з перченою вареною курятиною й рисом.

– Вибачте… – нарештi наважився Анiн сусiд, – можна я вас запитаю? Ви така голодна… У Вас щось трапилось у Китаi?

– Не в Китаi, а в Гонконзi, – вiдповiла Аня, витираючи жирнi губи, й почала розповiдати.

Як вона заснула, напившись пива натщесерце пiд лiанкаранською акацiею на пляжi, як прокинулася за три години в розпал самого пекла, коли навiть пiсок, здавалося, плавився й перетворювався на скло муранськоi вази. Однак вона б не прокинулася тiльки вiд спеки, бо була занадто виснажена. Рiзкi звуки клацання фотокамери перед самим носом примусили ii розплющити, нарештi, очi.


* * *

Вона побачила перед собою групу китайських туристiв, якi з цiкавiстю спостерiгали за нею й, навiть, здаеться, трохи злякалися, побачивши, як вона розплющуе повiки i приходить до тями. Це було, як на сафарi, коли туристи близько-близько наближаються до лева, що спить, iз дозволу скаута-гiда, аби зробити знiмки звiра широким планом i, зойкаючи, вiдскакують вiд нього, коли той прокидаеться. Дiвчинi навiть стало трохи смiшно: ну невже вона така страшна, як лев?

Потiм вона збагнула, що викликало такий iнтерес до неi з боку китайських, по сутi, – мiсцевих, туристiв, яких групами привозили на цей пляж, як на один iз найкращих громадських пляжiв Гонконгу – вона була единою европейкою на ньому. Анна з цiкавiстю спостерiгала за китайськими туристами, а вони за нею. Дiвчина помiтила, що вони всi, як один, дуже чепурненькi i, як нi в чому не бувало, хоробро входять у гарячий пiсок пляжу своiми дизайнерськими шузами. Одяг на них був такий, нiби вони збиралися на весiлля заможноi тiтоньки, а не на екскурсiю. Дiвчатка в сукенках з органзи фотографувалися не на фонi океану, а на фонi Анi. У iхнiх блiдих витончених пальчиках крутилися бездоганнi парасольки пастельних кольорiв, i жодних смужок «Адiдасу» на них не було.

Одну групу вiдвозили, iншу – привозили, як по командi. Аня, не довго думаючи, протягнула руку до нових вузькооких панянок, якi фоткалися на ii фонi, й почала показувати на рот, даючи зрозумiти, що вона голодна. Тi вiдсахнулися вiд неi, встигши зробити свiтлину на фонi европейки. Іншi охочi сфотографуватися з нею також не проявили iнтересу до ii жестiв. Наступнi зрозумiли рухи Анi й демонстративно викинули своi недоiдки в смiття.

– Так я зрозумiла, що китайцi – то недогонконгцi.

– Я б сказав – недоевропейцi, бо жителi Сянгану – справжнi европейцi, – вiдказав смiючись Анiн сусiд. – До речi, я з Гонконгу. Але б все одно не збагнув й образився на вашу реплiку, якби не провiв сiм рокiв у Європi, здобуваючи освiту. Китайцi дуже пихатi й уважають себе найкращою нацiею. Найкращою вiд усiх.

– Так отож.


* * *

Анна, шилом патоки вхопивши, залишила затишок своеi акацii й подалася митися в пляжну душову. Тут був цiлий комплекс, як у хорошому спортзалi: душовi, роздягальнi та вбиральнi – все пристойно й досить чисто, як i всюди в Гонконзi. Аня з вiдразою згадала вбиральню ресторану в Шанхаi, що нагадувала подiбний заклад десь на автовокзалi Іллiчiвська, i з радiстю скористалася всiма безкоштовними вигодами громадського пляжу Гонконгу. Особливо ii потiшило мило в душовiй i бездоганно-м’який туалетний папiр. Життя налагоджувалось.

Бабуся завжди казала iй, що та пiсля ванни «сяе, як нова копiйчина». Аня себе вiдчула сяйливою i новою пiсля першого за три доби душу. Єдине, про що вона шкодувала, що не прийняла душ два днi тому, коли тiльки потрапила в готельний номер – перед останньою вечерею з Женею… «Тож нiчого бiльше не вiдкладай на потiм», – наголосила тихо Свiдомiсть Анi, коли та виходила з громадських вбиралень.

На iхнiх сходах стояли двi вагiтнi тутешнi мешканки европейськоi зовнiшностi зi своiми маленькими дiтками, такi молодi й привабливi, що Аня залюбувалася ними. Згодом вона помiтила, що не одна вона витрiщаеться на цих жiнок, щоправда, причини, як завжди, рiзнилися: Анi сподобалася iхня молодiсть i краса, а от група китайських туристiв фотографували не мiсцевi краевиди, а людей. Вони, ба, дуже дивувалися, що кожна з цих вагiтних панянок уже мала по дитинi[6 - За китайськими законами дозволено мати тiльки одну дитину. За можливiсть мати другу сiм’я мае заплатити податок у розмiрi трьох рiчних прибуткiв.].

Аня подалася на автобусi назад до центра. Вона вже знала, що за деякий час мусить знайти хмарочос, який ii прихистить на нiч. Заплативши за поiздку назад i купивши на зупинцi найдешевшу й найбiльшу хлiбину, вона iз сумом констатувала, що грошей майже не залишилося. Цей сум розливався навколо неi невидимими хвилями, передаючи оточенню ii настрiй. І навiть океан, здавалося дiвчинi, сумуе разом iз нею. Його хвилi темним оксамитом переливалися на мегаполiсний бетонний берег. Аня сидiла на лавцi набережноi й доiдала свою булку. Їй, ще, по сутi, такiй наiвнiй i дуже юнiй, до безтями хотiлося великоi любовi, аби було кому ii обiгрiти, втiшити й навiть якщо колись, прийшовши додому, вона повiдомить невтiшну звiстку про свою невилiковну хворобу, ii не викинуть на вулицю, а пiклуватимуться про неi до ii скороi смертi. Аня, нарештi, зрозумiла, що забивання цвяхiв i навiть велика зарплатня не е ii прiоритетними характеристиками в чоловiковi. Вiрнiсть i безмежне вiдчуття обов’язку – майже нереальнi хiмiчнi сполуки в чоловiчих органiзмах ii цiкавили вiдтепер найбiльше. А цi сполуки виникали в чоловiках тiльки пiд дiею Великого Кохання, й нiчим iншим добитися iх було неможливо.

Юна дiвчина сумно подивилася на прохожих красунь, що мали стрункi литки, охайнi нiгтi й бездоганний одяг, i подумала, що все це зовсiм не гарантуе iм Великого Кохання.

– Бо Велике Кохання, як ви його називаете, шановна Анно, виникае спонтанно й здебiльшого, коли його не чекають, i не залежить вiд бездоганностi зовнiшнього вигляду тiеi, що його шукае, i позбутися його неможливо, навiть якщо вона прагнутиме цього, – iз сумом констатував сусiд Анi в лiтаку й зiтхнув. – Будь ласка, розповiдайте далi.

Анна дивилася на обрiй, де височiли хмарочоси Монг-Коку на iншому березi. То був континентальний Гонконг, трохи просторiший i чистiший, нiж рафiновано-таемничий острiв Гонконг. Аж ось раптом почула рiдну мову – хтось казав трохи манiрним незадоволеним голосом:





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51247950) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Напис на плакатах перед будмайданчиками Гонконгу: «Прагнути кращого життя».




2


Кит. – порт пахощiв.




3


Ідеться про аеропорт-експрес, який курсуе мiж аеропортом Гонконгу й однiею з центральних станцiй метро зi швидкiстю 130 км/год.




4


Ідеться про повнометражний анiмацiйний фiльм вiдомого японського анiматора Х. Мiядзакi «Вiднесенi привидами».




5


У Пiднебеснiй цифра «чотири» – то нещаслива цифра. В бiльшостi будинкiв вiдсутнiй четвертий поверх, i пiсля третього вiдразу починаеться п’ятий.




6


За китайськими законами дозволено мати тiльки одну дитину. За можливiсть мати другу сiм’я мае заплатити податок у розмiрi трьох рiчних прибуткiв.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения